Гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язань
За раніше діючим цивільним законодавством сфера застосування гарантії як способу забезпечення виконання зобов'язань була обмежена: зазначеним способом могли забезпечуватися зобов'язання тільки між організаціями.Сутність гарантії полягала в прийнятті однією організацією (гарантом) зобов'язання погасити заборгованість іншої організації (підпорядкованої гаранту) у разі невиконання останньою свого зобов'язання. На практиці гарантія застосовувалася в сфері банківських відносин у забезпечення повернення нижчестоящими організаціями виданих їм банківських кредитів і оформлялася гарантійним листом встановленої форми.
Правове регулювання гарантії, поряд зі ст.186 ЦК, яка мала відсилання до чотирма статтями, які стосувалися поруки, здійснювалося також актами Держбанку СРСР.
Російський законодавець при останній кодифікації цивільного законодавства відмовився від використання гарантії як "сурогату" поруки, забезпечивши в ГК тільки регулювання відносин, пов'язаних з банківською гарантією.
Такий же підхід використаний і в частині першій Модельного цивільного кодексу, прийнятого Міжпарламентською асамблеєю держав - учасників СНД, ст.363-374 якого присвячені тільки банківської гарантії.
Іншу позицію зайняв білоруський законодавець, включивши в ЦК як норми, присвячені гарантії як такої, так і норми, присвячені банківської гарантії, із зазначенням, що особливості останньої та окремих її видів визначаються законодавством.
Таким чином, Цивільний кодекс Республіки Білорусь 1998 р. (далі ЦК) допускає гарантію фактично як різновид поруки і як самостійний спосіб забезпечення виконання зобов'язань - банківську гарантію, що підпадає під регулювання спеціального банківського законодавства.
З урахуванням викладеного, у цій статті досліджується правова природа гарантії в її першій формі - як різновиду поруки.
На думку Я.І. Функа, у ЦК 1998 фактично зберігається правова конструкція, на підставі якої будувалися взаємини винятково між "близькими" ("спорідненими") один одному юридичними особами, розроблена в умовах планової соціалістичної економіки під відносини між вищестоящими і нижчестоящими організаціями. В даний час, - стверджує зазначений автор, - вона може застосовуватися у відносинах основного товариства з дочірніми і залежними, унітарного підприємства та дочірнього унітарного підприємства, унітарного підприємства і його власника, між "близькими" один одному фізичними особами (наприклад, родичами) [5 , с.455 - 456]
Поняття гарантії наведено в ст.348 ЦК, відповідно до якої в силу гарантії гарант зобов'язується перед кредитором іншої особи (боржника) відповідати повністю або частково за виконання зобов'язання цієї особи (п.1). Гарантійне зобов'язання може виникнути на підставі договору (п.2). Гарантією може забезпечуватися лише дійсна вимога (п.3).
З урахуванням викладеного гарантія, як і порука, інші способи забезпечення виконання зобов'язань, є додатковим (акцесорних) зобов'язанням по відношенню до основного, виконання якого ними забезпечується.
Звідси правило про прямування гарантії як акцесорних зобов'язання долі основного зобов'язання: припинення останнього тягне припинення гарантії.
Чинний Цивільний Кодекс Республіки Білорусь не містить будь-яких обмежень щодо сфери застосування гарантії. Гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язань може використовуватися як у відносинах підприємництва, так і в загальносуспільному обороті у відносинах між суб'єктами, що не виступають у якості підприємців. Тобто, сфери використання гарантії та поручительства в основному збігаються, за винятком випадків, коли закон називає конкретний спосіб забезпечення (наприклад, у відносинах державного замовлення при постачаннях для державних потреб у відповідності зі ст.502 ГК з боку державного замовника допускається тільки порука, але не гарантія).
У залежності від предмета гарантії, тобто забезпечується нею зобов'язання основного боржника, різняться такі види гарантії:
гарантія оплати - забезпечує платіж за будь-яких договорів (наприклад, за договором кредиту);
гарантія повернення авансу - забезпечує права покупця (замовника). Останній отримує гарантію того, що у разі невиконання зобов'язання продавцем (виконавцем) він отримує назад внесений аванс. Проблеми з поверненням авансу звичайно зростають у разі часткового виконання зобов'язаною стороною зобов'язання - зокрема, постачання партії товару, виконання поверху роботи, надання послуги;
гарантія виконання - забезпечує належне виконання боржником договірного зобов'язання в залежності від предмета виконання;
гарантія коносамента - забезпечує виконання зобов'язань перевізником вантажу (відшкодування збитків) у разі передачі їм товару без коносамента, що позначає передачу прав на зазначений товар. За своєю суттю близька до гарантії виконання.
У юридичній літературі, крім перерахованих вище, виділяють як самостійної митну гарантію (див. Функ Я. І. Зазначена робота. С.462 - 463). Дійсно, сплата митних платежів відповідно до ст.122 Митного кодексу може забезпечуватися гарантією третьої особи - банку або іншої кредитної установи, що має ліцензію Національного банку на проведення операцій в іноземній валюті і включеного до реєстру Державного митного комітету Республіки Білорусь. Разом з тим, за своєю суттю така гарантія є не що інше, як гарантію оплати, що не дає підстав для виділення її в самостійну класифікаційну позицію.
По ДК 1998 правове регулювання гарантії забезпечується фактично трьома статтями прямої дії і кількома статтями відсильний характер.
Що мається на увазі?
У ст.310 ЦК, що визначає основні способи забезпечення виконання зобов'язань, в ряді (переліку) інших самостійних способів названі гарантія, банківська гарантія.
У цій же статті містяться два правила, що мають відношення і до гарантії. Суть першого з них виражена формулою: недійсність угоди про забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність цього зобов'язання (основного зобов'язання) (п.2); суть другого - недійсність основного зобов'язання тягне недійсність забезпечує його зобов'язання, якщо інше не встановлено законодавством (п.3) .
Безпосередньо змісту гарантійного зобов'язання присвячені дві статті, в яких містяться поняття гарантії (ст.348 ЦК), а також норми про субсидіарну відповідальність гаранта (ст.349 ЦК). Крім того, законодавець, як вже було зазначено вище, розповсюдив правила ст.342 ЦК, п.2 і 3 ст.343 ЦК, ст.344 - 347 ЦК, що регулюють відносини поруки, на гарантії, якщо інше не встановлено законодавством.
Таким чином, законодавець визнав виправданим поширити на гарантії фактично всі норми про поруку, за винятком власне ст.341 ЦК (що цілком виправдано, оскільки в ній наведено легальне визначення договору поруки) і п.1 ст.343 ГК, який встановлює як диспозитивного правила солідарну відповідальність боржника і поручителя. Всі інші норми за змістом п.4 ст.348 ГК поширюються на гарантії в повному обсязі, якщо інше не встановлено законодавством.
Отже, до гарантії застосовні правила ст.342 ЦК про форму договору поруки, ст.343 ЦК про відповідальність поручителя, ст.344 ЦК про право поручителя на заперечення проти вимоги кредитора, ст.345 ЦК про право поручителя, який виконав зобов'язання, ст.346 ГК про повідомлення поручителя про виконання зобов'язання боржником, ст.347 ЦК про припинення поруки.
Очевидно, що в кожному конкретному випадку застосування до гарантії зазначених вище норм про поруку вимагає обережного, зваженого підходу, обумовленого, перш за все, субсидіарної відповідальністю гаранта. Видається, у всякому разі, що за таких обставин неможливо використання у повному обсязі правил ст.343 ЦК, що стосуються відповідальності поручителя. Спірною є також передбачена законодавцем відсилання до ст.345 ЦК, що передбачає права поручителя, який виконав зобов'язання. Мова йде, зокрема, про незастосовність до гарантії правила про перехід до поручителя, який виконав зобов'язання, прав кредитора по цьому зобов'язанню, оскільки в силу імперативної норми ст.349 ЦК за виконання зобов'язання гарант не набуває права регресної вимоги до боржника про повернення сплаченої суми.
Аналогічне зауваження потрібно зробити і щодо поширення на гарантію правил ст.346 ЦК про повідомлення боржником поручителя про виконання зобов'язання, оскільки передбачене зазначеною статтею можливий наслідок у вигляді пред'явлення регресної вимоги до боржника для гаранта не має сенсу.
Крім того, сутність субсидіарної відповідальності гаранта, що зобов'язує кредитора до пред'явлення вимог до гаранта пред'явити спочатку вимогу до основного боржника, виключає фактично і саму можливість на практиці "подвійного" виконання основного зобов'язання, коли з-за неизвещения гаранта боржником, що виконав зобов'язання, гарант також виконав б зобов'язання, оскільки виконання зобов'язання гарантом допустимо тільки при наданні доказів того, що зобов'язання основним боржником не виконано.
В цьому одна з основних відмінностей гарантії від поруки.
У такому випадку було б доречним, якби законодавець прямо вказав, що п.4 ст.348 ГК містив вказівку, що норми ст.342, п.2 і 3 ст.343, п.1 і 2 ст.344, ст. 346 і ст.347 ЦК поширюються на гарантії, якщо інше не встановлено самим Цивільним кодексом, іншими актами законодавства і не суперечить суті цього акцесорних зобов'язання.
В якості гаранта може виступати будь-яка юридична або фізична особа, яка має для цього необхідної право - і дієздатністю. Якщо, наприклад, мова йде про юридичних осіб, то, як і при поручительстві, прийняття на себе гарантійних зобов'язань повинно охоплюватися спеціальної правоздатністю юридичної особи, тобто не суперечити цілям його статутної діяльності та установчих документів в рамках визначення компетенції органів юридичної особи, повноважних на вчинення подібного роду операцій.
Особливо визначені в законодавстві умови видачі гарантії Урядом Республіки Білорусь.
Так, в силу приписів ст.4 Закону від 7 липня 1998 р. "Про Раду Міністрів Республіки Білорусь" (із змінами і доповненнями) (Відомості Національних зборів Республіки Білорусь, 1998, N 29-30, ст.466) Рада Міністрів надає в встановленому законодавством порядку гарантії Ради Міністрів Республіки Білорусь.
Постановою Ради Міністрів від 20 лютого 1998 р. N 296 затверджено Положення про порядок надання гарантій Уряду Республіки Білорусь за позиками (кредитами), що видаються банками республіки державним підприємствам (зі змінами та доповненнями) (Збори декретів, указів Президента та постанов Уряду Республіки Білорусь, 1998 , N 6, ст.138), відповідно до якого гарантії Уряду Республіки Білорусь надаються Радою Міністрів Республіки Білорусь по кредитах, що видаються банками республіки позичальникам з метою збільшення експорту продукції, реалізації інвестиційних проектів імпортозаміщення, розвитку передових технологій, житлового будівництва. Таку гарантію Уряду Республіки Білорусь оформляє Міністерство фінансів (п.6). Рішення про відкликання гарантії Уряду, так само як і про невиконання зобов'язань по гарантії приймає Рада Міністрів (п.10).
Уряд може також виступати в якості гаранта при залученні коштів іноземних суб'єктів. Питання, пов'язані з наданням таких гарантій, вирішуються відповідно до постанови Ради Міністрів Республіки Білорусь від 8 січня 1998 р. N 15 "Про залучення кредитних коштів зарубіжних небанківських фінансових організацій під гарантії Уряду Республіки Білорусь" (із змінами і доповненнями) (постанова не опублікована ).
Чинним законодавством передбачено особливий порядок видачі гарантій на суми, що перевищують розмір, встановлений Указом Президента Республіки Білорусь від 25 березня 2003 р. N 118 "Про деякі питання розпорядження державним майном" (НРПА, 2003, N 37, 1 / 4472). Так, видача гарантій на суму, що перевищує 10 тис. базових величин (за кредитами, залученими для реалізації інвестиційних проектів, за винятком видачі гарантій Уряду за іноземними кредитами), здійснюється за погодженням з Президентом Республіки Білорусь. Видача гарантій Уряду Республіки Білорусь за іноземними кредитами здійснюється за погодженням з Президентом Республіки Білорусь (незалежно від суми кредиту).
Гл.7 Інвестиційного кодексу (далі ІЧ) регулюються питання, що стосуються порядку та умов надання гарантій Уряду Республіки Білорусь під залучені кредити для реалізації інвестиційних проектів.
У відповідності зі ст.33 ІК гарантії Уряду Республіки Білорусь можуть надаватися банкам Республіки Білорусь за зобов'язаннями інвесторів (позичальників) за одержувані ними кредити для реалізації інвестиційних проектів.
Згідно ст.34 ІК умовою надання гарантії Уряду Республіки Білорусь під кредити банків Республіки Білорусь є наявність інвестиційного проекту, що отримав висновок державної комплексної експертизи. Проект рішення про надання гарантії після узгодження його з Міністерством економіки і Міністерством фінансів Республіки Білорусь вноситься на розгляд Уряду Республіки Білорусь республіканським органом державного управління (державною організацією, підпорядкованої Уряду Республіки Білорусь), в підпорядкуванні якого знаходиться інвестор (позичальник), якщо таке підпорядкування інвестора ( позичальника) є, або місцевим виконавчим і розпорядчим органом. Гарантія Уряду Республіки Білорусь з виконання зобов'язань інвестора (позичальника) перед кредитором оформляється на підставі рішення Уряду Республіки Білорусь.
Після прийняття Урядом Республіки Білорусь рішення про надання гарантії під кредити банків Республіки Білорусь Міністерство фінансів Республіки Білорусь оформляє гарантію Уряду Республіки Білорусь і визначає порядок виконання Урядом Республіки Білорусь зобов'язань за цією гарантією. У разі нецільового використання інвестором (позичальником) банківських кредитів, отриманих під гарантії Уряду Республіки Білорусь, Міністерство фінансів Республіки Білорусь має право призупинити виконання зобов'язань по гарантії Уряду Республіки Білорусь. Рішення про припинення виконання зобов'язань по гарантії Уряду Республіки Білорусь приймається Урядом Республіки Білорусь відповідно до ЦК.
У силу приписів ст.36 ІК контроль за цільовим і своєчасним використанням кредитів, а також своєчасним погашенням заборгованості за кредитами банків Республіки Білорусь здійснюється банком-кредитором, Міністерством фінансів Республіки Білорусь, республіканським органом державного управління (державною організацією, підпорядкованої Уряду Республіки Білорусь), місцевим виконавчим і розпорядчим органом, яким було внесено на розгляд Уряду Республіки Білорусь питання про надання гарантії відповідно до законодавства.
В якості гаранта можуть виступати також сама Республіка Білорусь, її адміністративно-територіальні одиниці. Можливість участі зазначених суб'єктів у такій якості заснована на положеннях ст.124 ЦК, згідно з яким Республіка Білорусь і адміністративно-територіальні одиниці беруть участь у відносинах, регульованих цивільним законодавством, на рівних з іншими учасниками цих відносин - юридичними та фізичними особами.
Так, відповідно до п.1.1 Декрету Президента Республіки Білорусь від 20 квітня 1998 р. N 4 "Про гарантії схоронності коштів фізичних осіб в іноземній валюті, що знаходяться на рахунках і у вкладах (депозитах) у банках Республіки Білорусь" (із змінами і доповненнями ) (Збори декретів, указів Президента та постанов Уряду Республіки Білорусь, 1998, N 12, ст.310) 1.1 держава гарантує повну схоронність коштів фізичних осіб в іноземній валюті, розміщених на рахунках і у вкладах (депозитах) у відкритому акціонерному товаристві "Ощадний банк "Беларусбанк", відкритому акціонерному товаристві "Белагропромбанк", відкритому акціонерному товаристві "Белпромстройбанк", відкритому акціонерному товаристві "Білоруський банк розвитку та реконструкції" Белинвестбанка ", відкритому акціонерному товаристві" Бєлвнєшекономбанк "," Приорбанк "Відкритому акціонерному товаристві, уповноважених обслуговувати державні програми, і повернення цих коштів з урахуванням нарахованих на них відсотків у валюті рахунку або вкладу (депозиту) на першу вимогу вкладників.
Має свої особливості виконання гарантійних зобов'язань, прийнятих на себе місцевими виконавчими і розпорядчими органами. З метою забезпечення однакового підходу до вирішення питань, пов'язаних з субсидіарної відповідальністю місцевих виконавчих і розпорядчих органів як гарантів Пленум Вищого Господарського Суду Республіки Білорусь прийняв постанову N 10 від 23 грудня 2003 р. "Про деякі питання, пов'язані з субсидіарної відповідальністю місцевих виконавчих і розпорядчих органів , виступаючих гарантами чи поручителями "(НРПА, 2004, N 5, 6 / 384).
У п.3 зазначеної постанови Пленум вказав, що обсяг прав і обов'язків обласних, Мінського міського Рад депутатів, комітетів, управлінь, відділів, об'єднань, підпорядкованих облвиконкому, а також комунальних унітарних підприємств, державних об'єднань, підприємств і установ, майно яких перебуває в обласній комунальної власності (комунальної власності м. Мінська), з управління та розпорядження обласною комунальною власністю (комунальною власністю м. Мінська) визначається Положеннями про порядок управління і розпорядження обласною комунальною власністю (комунальною власністю міста Мінська), затвердженими відповідно рішеннями обласних, Мінського міського Рад депутатів .
Пленум відзначив, що зобов'язання розпорядників коштів щодо здійснення витрат понад установлені їм бюджетних асигнувань за рахунок бюджетних коштів не оплачуються. Зважаючи на викладене, обласні (Мінський міський) виконавчі комітети, районні (міські) виконавчі комітети можуть надавати гарантії в межах коштів, передбачених у місцевих бюджетах і цільових бюджетних фондах.
У разі укладення обласними (Мінським міським) виконавчими комітетами, районними (міськими) виконавчими комітетами договорів гарантії понад встановлені бюджетних асигнувань та відсутності в місцевому бюджеті коштів для задоволення вимог кредиторів, виконавчі і розпорядчі органи за своїми зобов'язаннями можуть відповідати тією частиною майна, яка не закріплена за створеними ними юридичними особами на праві господарського відання або оперативного управління і не відноситься до складу об'єктів, які можуть перебувати лише у власності держави (необхідно мати на увазі, що ст.5 Закону від 5 травня 1998 р. "" Про об'єкти, що знаходяться лише у власності держави "(НРПА, 2002, N 141, 2 / 904) передбачені особливості щодо розпорядження майном підприємств (організацій, установ), що знаходяться тільки у власності держави).
Тому, за наявності підстав, передбачених законодавством, такі договори можуть бути визнані недійсними (нікчемними).
Закон не передбачає будь-яких обмежень по відношенню до зобов'язань, виконання яких може бути забезпечене гарантією. У силу цього можна зробити висновок, що гарантією може бути забезпечене виконання будь-якого, не лише грошового, зобов'язання.
Оскільки в силу покладеного на себе зобов'язання перед кредитором гарант відповідає повністю або частково за виконання основного зобов'язання боржником, то в разі невиконання боржником основного зобов'язання обов'язок щодо його виконання несе гарант як субсидіарний боржник. Таке виконання гарантом може носити не тільки грошовий характер, оскільки чинним законодавством не виключається також можливість виконання гарантом зобов'язання основного боржника в натурі.
Наприклад, велика будівельна фірма виступила гарантом за договором підряду на здійснення будівельно-монтажних робіт, укладеним її дочірнім підприємством. У разі невиконання договору дочірнім підприємством фірма цілком може виконати зобов'язання за основним договором в натурі, оскільки має в своєму розпорядженні необхідними будівельними потужностями, кваліфікованими робітничими кадрами, відповідними ліцензіями (дозволами) на здійснення будівельно-монтажних робіт.
На відміну від договору поруки, який може бути укладений для забезпечення зобов'язання, яке виникне в майбутньому, гарантією відповідно до п.2 ст.348 ГК може забезпечуватися тільки дійсна вимога.
Відповідно до п.2 ст.348 ГК гарантійне зобов'язання може виникнути на підставі договору. Буквальне тлумачення наведеної норми дає підставу для висновку про укладення між гарантом і кредитором за основним зобов'язанням відповідного договору (угоди). Як правило, з ініціативою про забезпечення виконання основного зобов'язання виступає кредитор, тоді як висновку гарантійної угоди передує процедура виявлення боржником кандидатури можливого гаранта, досягнення домовленості про видачу гарантії і можливі умови її видачі. Зазначена домовленість може бути оформлена договором боржника (за основним зобов'язанням) і гаранта.
На практиці не виключається можливість укладення тристороннього договору, який фактично об'єднує зміст двох договорів: між кредитором і боржником (основний договір) і між кредитором і гарантом (акцесорний договір).
Нарешті, припустимо письмове одностороннє зобов'язання гаранта, адресується кредитору основного договору про прийняття на себе обов'язку відповідати повністю або частково за виконання зобов'язання боржником. Таким зобов'язанням, як і у разі укладання договору між гарантом і кредитором повинно передувати звернення боржника до майбутнього гаранта з проханням про видачу гарантій (укладення договору між боржником і майбутнім гарантом про надання гарантії). При дачі одностороннього зобов'язання гаранта у формі гарантійного листа досить проставлення на цьому листі підпису кредитора основного договору, що буде свідчити про його згоду про забезпечення гарантом основного зобов'язання на умовах, що містяться в гарантійному листі.
На боці гаранта можуть виступати кілька осіб. При цьому, якщо такі особи спільно гарантують виконання зобов'язання основним боржником, то вони розглядаються як солідарні додаткові боржники, якщо інше не передбачено договором. Разом з тим, солідарного обов'язку гарантів не виникає, якщо кожен з них надав самостійну гарантію. Тому, якщо один з таких гарантів виконав зобов'язання на вимогу кредитора основного зобов'язання в повному обсязі, він не має право звернутися з регресним вимогою до інших гарантів як солідарним боржникам.
З урахуванням положень і висновків, викладених вище, є резон призвести з одного боку критерії, які зближують гарантію і поруку, а з іншого - критерії, за якими гарантія відрізняється від поручительства.
Об'єднує зазначені акцесорні зобов'язання перш за все змістовна спрямованість. І в тому, і в іншому випадку ці способи покликані забезпечити виконання основного зобов'язання у разі його невиконання основним боржником. Єдині їх форма, підстави виникнення і припинення.
Головне сутнісне відміну гарантії від поручительства полягає в тому, що відповідальність гаранта завжди є субсидіарної (додаткової), тоді як поручителя - солідарної, якщо тільки законодавством або договором поруки не передбачено субсидіарну відповідальність поручителя.
Тому за правилами субсидіарної відповідальності до пред'явлення кредитором основного зобов'язання вимоги до гаранта він повинен пред'явити відповідну вимогу до основного боржника, і тільки у випадку, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора, або кредитор не отримав на нього відповіді в розумний термін, вимога кредитора до гаранта як особі, що несе субсидіарну відповідальність, буде правомірним.
Як роз'яснено в п. 6 вищеназваної постанови Пленуму Вищого Господарського Суду Республіки Білорусь від 23 грудня 2003 р. N 10 вказівку основним боржником на можливе виконання вимоги кредитора на інших, в порівнянні з обумовленими договором умовах, не перешкоджає заявою вимоги до субсидиарному боржникові.
Зазначене правило не є єдино обов'язковим для його дотримання кредитором. П.2 ст.370 ЦК передбачено, що кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника або безспірного стягнення коштів з основного боржника.
Приклад 1.
Банк А (м. Мінськ) пред'явив позов до підприємства Т (м. Брест) про стягнення 346603584 крб. простроченої заборгованості та відсотків.
За клопотанням відповідача до участі у справі в якості іншого відповідача за згодою позивача було притягнуто підприємство С.
В обгрунтування своїх вимог позивач послався на той факт, що в силу кредитного договору N 1 від 01.08.2001 р., укладеного між банком А та підприємством З останнього була відкрита кредитна лінія в сумі 200 млн руб. для оплати за продукти харчування і товарно-матеріальні цінності, пов'язані з витратами на заготівлю та переробку сільськогосподарської продукції. За умовами договору кредит повинен бути повернений 31 липня 2002 Кредит своєчасно погашений не був.
Між підприємством С і банком а 13 серпня 2001 р. був укладений договір гарантії в забезпечення своєчасного погашення кредиту кредитоотримувачем в сумі 200 млн. рублів і сплати відсотків за його користування з вищезгаданому кредитному договору.
Згідно п.2.2 договору гарантії виконання своїх зобов'язань гарантом повинно проводитися за рахунок коштів основного бюджету стабілізації економіки виробників сільськогосподарської продукції.
Банком робилися заходи до погашення заборгованості кредитоотримувачем. Щодо останнього порушено на суму позову виконавчі провадження. Але сума простроченої заборгованості в розмірі 142158406 крб. і непогашених відсотків у розмірі 204445178 крб. у порядку виконання не стягнута.
Позивач просить ці суми стягнути примусово за гаранта.
Підприємство Т позовні вимоги не визнало у повному обсязі, пославшись на той факт, що в силу п.2 ст.370 ЦК кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом безспірного стягнення коштів з основного боржника, тобто підприємства С.
Представник підприємства С в судовому засіданні просив у позові банку відмовити, посилаючись на ту обставину, що є виконавче провадження по стягненню цієї ж суми на підставі напису нотаріуса.
Вирішуючи питання про обсяг і умови цивільно-правової відповідальності стосовно до відповідачів у цій справі, суд виходив з того факту, що гарантія по своїй суті є акцесорних зобов'язанням без речове-правових елементів, оскільки заставне зобов'язання договір гарантії, що досліджується у суді, не супроводжує.
Відповідно до п.1 ст.348 ДК з гарантії гарант зобов'язується перед кредитором іншої особи (боржника) відповідати повністю або частково за виконання зобов'язання цієї особи. Відповідальність гаранта носить субсидіарний характер, сутність якої полягає в тому, що субсидіарний боржник може нести відповідальність лише при початковому пред'явленні вимоги до основного боржника і при відмові основного боржника від задоволення вимог або неотримання від нього відповіді в розумний термін. З наданих суду матеріалів випливає, що умови, при яких відповідальність гаранта можлива, відсутні.
За таких обставин немає підстав для стягнення позовної суми з гаранта у формі його відповідальності за боржника, що не виконав зобов'язання перед кредитором.
Немає підстав і для стягнення позовної суми з підприємства С, оскільки на цю суму вже є виконавчий документ.
На підставі викладеного рішенням від 26 серпня 2003 р. господарський суд Брестської області у позові відповідачів відмовив (ЕБД "КонсультантПлюс (Білорусь). Судова практика).
Приклад 2.
У рішенні від 27 серпня 2003 р. господарський суд Брестської області зробив висновок, що у разі пред'явлення кредитором вимог про стягнення боргу до гаранта при наявності можливості безспірного стягнення коштів з основного боржника, суд відмовляє в їх задоволенні, так як гарант несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями основного боржника. Крім того, суд відмовляє в задоволенні даних вимозі до основного боржника, якщо стосовно неї кредитором порушено виконавче провадження на підставі виконавчого напису.
Суд, зокрема, встановив, що 27.07.2001 р. між банком А (позивачем) та підприємством Б (другим відповідачем) було укладено кредитний договір N 94, на виконання якого останньому був виданий кредит у сумі 575600000 крб. для закупівлі зерна з метою переробки його на спирт. За умовами кредитного договору (п.1.2) кінцевий термін повернення кредиту - 01.08.2002 р. До зазначеного терміну кредит повернуто не був.
27.07.2001 р. між банком А та підприємством Д (відповідачем) було укладено договір гарантії, згідно з якою останній виступило гарантом виконання підприємством Б зобов'язань за кредитним договором N 94 від 27.07.2001 р. в частині погашення всієї суми кредиту, а також сплати відсотків за користування ним.
У зв'язку з неповерненням кредиту у встановлений термін позивачем отримані виконавчі написи нотаріуса, на підставі яких судом за заявою позивача щодо підприємства Б 09.102002 р. порушено виконавче провадження про звернення на майно боржника стягнення заборгованості за кредитом і відсотками в сумі 685512889 крб. У рамках виконавчого виробництва проведений арешт майна боржника, реалізація зазначеного майна не проводилася.
Позивач, вважаючи, що їм вжито всіх можливих заходів для отримання задоволення з основного боржника, звернувся до суду з вимогою про стягнення з гаранта 637297767 крб., З яких 488726048 крб. - Заборгованість за кредитом і 148571719 крб. - Відсотки за користування ним.
За період, що минув з моменту порушення провадження у цій справі, підприємством Б позивачу в рахунок погашення заборгованості за кредитом і відсотками сплачено 113600000 крб., У зв'язку з чим на день проведення судового засідання фактична заборгованість за кредитним договором N 94 від 27.07.2001 р. становить 523697767 крб., з яких 434026048 крб. - Сума непогашеного кредиту та 89671719 крб. - Відсотки за користування ним.
Відповідач (підприємство Д) просить у позові відмовити на тій підставі, що він, будучи гарантом, несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями основного боржника (підприємства Б), у зв'язку з чим позивач з п.2 ст.370 ЦК не вправі вимагати від нього задоволення своєї вимоги до основного боржника до тих пір поки зазначена вимога може бути задоволена шляхом безспірного стягнення коштів з основного боржника.
Другий відповідач (підприємство Б) просить у позові відмовити в зв'язку з тим, що стосовно нього на підставі виконавчого напису нотаріуса вже порушено виконавче провадження про стягнення заборгованості за кредитним договором N 94 від 27.07.2001 р.
Розглянувши матеріали справи, суд зазначив наступне.
Відповідно до п.1 ст.349 ГК, у разі невиконання зобов'язання гарант відповідає перед кредитором як субсидіарний (додатковий) боржник.
Відповідно до п.2 ст.370 ЦК, кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника або безспірного стягнення коштів з основного боржника.
Позивач скористався зазначеним правом, отримавши виконавчі написи і порушивши на їх підставі відносно основного боржника виконавче провадження. При цьому позивач не представив суду доказів того, що реалізувати стягнення заборгованості за кредитом і відсотками за рахунок майна основного боржника в рамках зазначеного виробництва неможливо. Судом же за матеріалами виконавчого виробництва встановлено, що реальних дій, пов'язаних з реалізацією майна боржника не проводилося.
Суд вирішив, що за таких обставин умови, за яких можлива реалізація відповідальності гаранта, відсутні, у зв'язку з чим у позові до підприємства Д (гаранту) слід відмовити.
Належить відмовити в позові і до другого відповідача - підприємству Б, оскільки відносно нього на користь позивача вже видано виконавчий документ на стягнення заборгованості за кредитом і відсотками і на підставі зазначеного виконавчого документа судом порушено виконавче провадження (ЕБД "КонсультантПлюс (Білорусь). Судова практика ).
У разі пред'явлення кредитором основного зобов'язання вимоги до гаранта з дотриманням вищевикладених правил, гарант зобов'язаний попередити про це основного боржника до задоволення вимоги, а якщо до нього пред'явили позов - залучити до участі у справі основного боржника.
У разі невиконання зазначених вимог для гаранта не можуть наступити наслідки, які можуть наступити для поручителя, коли боржник набуває право висунути проти регресної вимоги поручителя заперечення, які він мав проти кредитора. Пояснюється це відсутністю у гаранта, який виконав зобов'язання, права на пред'явлення регресної вимоги до основного боржника. Тим не менш, непритягнення гарантом боржника до участі у справі може істотним чином позначитися на результатах розгляду справи.
Відсутність у гаранта, який виконав на вимогу кредитора зобов'язання замість основного боржника, права на пред'явлення до останнього регресної вимоги є другим суттєвим відзнакою гарантії від поруки.
Аналіз наведених відмінностей в сукупності свідчить про більш невигідному правовому становищі гаранта в порівнянні з поручителем. З урахуванням цього можна пояснити обмежене використання гарантії в господарському обороті.
Нижче наводиться бланк договору гарантії, який може бути використаний у практичній діяльності (при його розробці використана робота Липень Л. І. Бланки договорів, що використовуються у господарській діяльності / Л. І. Липень, Н. В. Володько. - Мн.: Диктую, 2002. С.137).
Завдання.
Розрахуйте розмір неустойки, яку постачальник повинен сплатити покупцеві, якщо відповідно до договору поставки він повинен був відвантажити 200 верстатів за ціною 10 000 рублів за верстат, а відвантажив тільки 130 верстатів, причому 40 з них виявилися несправними. У договорі передбачені наступні розміри неустойки: за поставлені неякісні товари 20% від вартості, за недопоставлені товари 5%.
Які ще вимоги, крім вимог про сплату неустойки покупець може пред'явити до постачальника?
Рішення завдання.
Розмір неустойки за недопоставлені товари: 500 * 70 = 35 000
Розмір неустойки за неякісні товари: 2000 * 40 = 80000
Загальний розмір неустойки склав: 35 000 +80 000 = 115 000 (руб)
Крім вимог про сплату неустойки покупець може пред'явити до постачальника вимоги про відшкодування збитків, понесених у зв'язку з недопостачанням товару (верстатів) і постачанням товару неналежної якості. Згідно ст.365 ЦК якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено неустойку, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою. Під збитками розуміються витрати, які особа, чиє право порушене, зробило або повинне буде зробити для відновлення порушеного права, втрата або пошкодження майна (реальні збитки), а також неодержані доходи, які ця особа одержала б при звичайних умовах цивільного обороту, якби його право не було порушене (упущена вигода). Якщо особа, яка порушила право, одержало внаслідок цього доходи, особа, право якої порушено, має право вимагати відшкодування поряд з іншими збитками упущеної вигоди у розмірі, не меншому, ніж такі доходи (ст.14 ЦК).
1. Конституція Республіки Білорусь 1994 року (зі змінами та доповненнями прийнятими на Республіканському референдумі 24 листопада 1996 року і 17 листопада 2004 року) / / Консультант Плюс: Білорусь. Технологія 3000 [Електронний ресурс] / ТОВ "ЮрСпектр", Нац. центр правової інформ. Республіки Білорусь. - Мінськ, 2008.
2. Цивільний кодекс Республіки Білорусь № 218-З від 7 грудня 1998 р. (в ред. Від 18.05.2007) / / Консультант Плюс: Білорусь. Технологія 3000 [Електронний ресурс] / ТОВ "ЮрСпектр", Нац. центр правової інформ. Респ. Білорусь. - Мінськ, 2008.
Список літературних джерел:
3. Цивільне право Республіки Білорусь (Особлива частина). Навчальний посібник. - Мінськ: "Веди", 1998. - 240 с.
4. Колбасін Д.А. Цивільне право Республіки Білорусь. Осіб. частина: Практ. Посібник. - Мінськ: Молодіжне наукове товариство, 2001. - 547 с.
5. Коментар до Цивільного кодексу Республіки Білорусь: у 2 кн. Кн.2. / Відп. Ред. В.Ф. Чигир. - Мінськ: Амалфея, 1999. - 624 с.
6. Шаройко Л. Спадкове право: деякі питання його застосування. / / Судова веснiк. 2000. № 4. - С.14-17.
У п.3 зазначеної постанови Пленум вказав, що обсяг прав і обов'язків обласних, Мінського міського Рад депутатів, комітетів, управлінь, відділів, об'єднань, підпорядкованих облвиконкому, а також комунальних унітарних підприємств, державних об'єднань, підприємств і установ, майно яких перебуває в обласній комунальної власності (комунальної власності м. Мінська), з управління та розпорядження обласною комунальною власністю (комунальною власністю м. Мінська) визначається Положеннями про порядок управління і розпорядження обласною комунальною власністю (комунальною власністю міста Мінська), затвердженими відповідно рішеннями обласних, Мінського міського Рад депутатів .
Пленум відзначив, що зобов'язання розпорядників коштів щодо здійснення витрат понад установлені їм бюджетних асигнувань за рахунок бюджетних коштів не оплачуються. Зважаючи на викладене, обласні (Мінський міський) виконавчі комітети, районні (міські) виконавчі комітети можуть надавати гарантії в межах коштів, передбачених у місцевих бюджетах і цільових бюджетних фондах.
У разі укладення обласними (Мінським міським) виконавчими комітетами, районними (міськими) виконавчими комітетами договорів гарантії понад встановлені бюджетних асигнувань та відсутності в місцевому бюджеті коштів для задоволення вимог кредиторів, виконавчі і розпорядчі органи за своїми зобов'язаннями можуть відповідати тією частиною майна, яка не закріплена за створеними ними юридичними особами на праві господарського відання або оперативного управління і не відноситься до складу об'єктів, які можуть перебувати лише у власності держави (необхідно мати на увазі, що ст.5 Закону від 5 травня 1998 р. "" Про об'єкти, що знаходяться лише у власності держави "(НРПА, 2002, N 141, 2 / 904) передбачені особливості щодо розпорядження майном підприємств (організацій, установ), що знаходяться тільки у власності держави).
Тому, за наявності підстав, передбачених законодавством, такі договори можуть бути визнані недійсними (нікчемними).
Закон не передбачає будь-яких обмежень по відношенню до зобов'язань, виконання яких може бути забезпечене гарантією. У силу цього можна зробити висновок, що гарантією може бути забезпечене виконання будь-якого, не лише грошового, зобов'язання.
Оскільки в силу покладеного на себе зобов'язання перед кредитором гарант відповідає повністю або частково за виконання основного зобов'язання боржником, то в разі невиконання боржником основного зобов'язання обов'язок щодо його виконання несе гарант як субсидіарний боржник. Таке виконання гарантом може носити не тільки грошовий характер, оскільки чинним законодавством не виключається також можливість виконання гарантом зобов'язання основного боржника в натурі.
Наприклад, велика будівельна фірма виступила гарантом за договором підряду на здійснення будівельно-монтажних робіт, укладеним її дочірнім підприємством. У разі невиконання договору дочірнім підприємством фірма цілком може виконати зобов'язання за основним договором в натурі, оскільки має в своєму розпорядженні необхідними будівельними потужностями, кваліфікованими робітничими кадрами, відповідними ліцензіями (дозволами) на здійснення будівельно-монтажних робіт.
На відміну від договору поруки, який може бути укладений для забезпечення зобов'язання, яке виникне в майбутньому, гарантією відповідно до п.2 ст.348 ГК може забезпечуватися тільки дійсна вимога.
Відповідно до п.2 ст.348 ГК гарантійне зобов'язання може виникнути на підставі договору. Буквальне тлумачення наведеної норми дає підставу для висновку про укладення між гарантом і кредитором за основним зобов'язанням відповідного договору (угоди). Як правило, з ініціативою про забезпечення виконання основного зобов'язання виступає кредитор, тоді як висновку гарантійної угоди передує процедура виявлення боржником кандидатури можливого гаранта, досягнення домовленості про видачу гарантії і можливі умови її видачі. Зазначена домовленість може бути оформлена договором боржника (за основним зобов'язанням) і гаранта.
На практиці не виключається можливість укладення тристороннього договору, який фактично об'єднує зміст двох договорів: між кредитором і боржником (основний договір) і між кредитором і гарантом (акцесорний договір).
Нарешті, припустимо письмове одностороннє зобов'язання гаранта, адресується кредитору основного договору про прийняття на себе обов'язку відповідати повністю або частково за виконання зобов'язання боржником. Таким зобов'язанням, як і у разі укладання договору між гарантом і кредитором повинно передувати звернення боржника до майбутнього гаранта з проханням про видачу гарантій (укладення договору між боржником і майбутнім гарантом про надання гарантії). При дачі одностороннього зобов'язання гаранта у формі гарантійного листа досить проставлення на цьому листі підпису кредитора основного договору, що буде свідчити про його згоду про забезпечення гарантом основного зобов'язання на умовах, що містяться в гарантійному листі.
На боці гаранта можуть виступати кілька осіб. При цьому, якщо такі особи спільно гарантують виконання зобов'язання основним боржником, то вони розглядаються як солідарні додаткові боржники, якщо інше не передбачено договором. Разом з тим, солідарного обов'язку гарантів не виникає, якщо кожен з них надав самостійну гарантію. Тому, якщо один з таких гарантів виконав зобов'язання на вимогу кредитора основного зобов'язання в повному обсязі, він не має право звернутися з регресним вимогою до інших гарантів як солідарним боржникам.
З урахуванням положень і висновків, викладених вище, є резон призвести з одного боку критерії, які зближують гарантію і поруку, а з іншого - критерії, за якими гарантія відрізняється від поручительства.
Об'єднує зазначені акцесорні зобов'язання перш за все змістовна спрямованість. І в тому, і в іншому випадку ці способи покликані забезпечити виконання основного зобов'язання у разі його невиконання основним боржником. Єдині їх форма, підстави виникнення і припинення.
Головне сутнісне відміну гарантії від поручительства полягає в тому, що відповідальність гаранта завжди є субсидіарної (додаткової), тоді як поручителя - солідарної, якщо тільки законодавством або договором поруки не передбачено субсидіарну відповідальність поручителя.
Тому за правилами субсидіарної відповідальності до пред'явлення кредитором основного зобов'язання вимоги до гаранта він повинен пред'явити відповідну вимогу до основного боржника, і тільки у випадку, якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора, або кредитор не отримав на нього відповіді в розумний термін, вимога кредитора до гаранта як особі, що несе субсидіарну відповідальність, буде правомірним.
Як роз'яснено в п. 6 вищеназваної постанови Пленуму Вищого Господарського Суду Республіки Білорусь від 23 грудня 2003 р. N 10 вказівку основним боржником на можливе виконання вимоги кредитора на інших, в порівнянні з обумовленими договором умовах, не перешкоджає заявою вимоги до субсидиарному боржникові.
Зазначене правило не є єдино обов'язковим для його дотримання кредитором. П.2 ст.370 ЦК передбачено, що кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника або безспірного стягнення коштів з основного боржника.
Приклад 1.
Банк А (м. Мінськ) пред'явив позов до підприємства Т (м. Брест) про стягнення 346603584 крб. простроченої заборгованості та відсотків.
За клопотанням відповідача до участі у справі в якості іншого відповідача за згодою позивача було притягнуто підприємство С.
В обгрунтування своїх вимог позивач послався на той факт, що в силу кредитного договору N 1 від 01.08.2001 р., укладеного між банком А та підприємством З останнього була відкрита кредитна лінія в сумі 200 млн руб. для оплати за продукти харчування і товарно-матеріальні цінності, пов'язані з витратами на заготівлю та переробку сільськогосподарської продукції. За умовами договору кредит повинен бути повернений 31 липня 2002 Кредит своєчасно погашений не був.
Між підприємством С і банком а 13 серпня 2001 р. був укладений договір гарантії в забезпечення своєчасного погашення кредиту кредитоотримувачем в сумі 200 млн. рублів і сплати відсотків за його користування з вищезгаданому кредитному договору.
Згідно п.2.2 договору гарантії виконання своїх зобов'язань гарантом повинно проводитися за рахунок коштів основного бюджету стабілізації економіки виробників сільськогосподарської продукції.
Банком робилися заходи до погашення заборгованості кредитоотримувачем. Щодо останнього порушено на суму позову виконавчі провадження. Але сума простроченої заборгованості в розмірі 142158406 крб. і непогашених відсотків у розмірі 204445178 крб. у порядку виконання не стягнута.
Позивач просить ці суми стягнути примусово за гаранта.
Підприємство Т позовні вимоги не визнало у повному обсязі, пославшись на той факт, що в силу п.2 ст.370 ЦК кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом безспірного стягнення коштів з основного боржника, тобто підприємства С.
Представник підприємства С в судовому засіданні просив у позові банку відмовити, посилаючись на ту обставину, що є виконавче провадження по стягненню цієї ж суми на підставі напису нотаріуса.
Вирішуючи питання про обсяг і умови цивільно-правової відповідальності стосовно до відповідачів у цій справі, суд виходив з того факту, що гарантія по своїй суті є акцесорних зобов'язанням без речове-правових елементів, оскільки заставне зобов'язання договір гарантії, що досліджується у суді, не супроводжує.
Відповідно до п.1 ст.348 ДК з гарантії гарант зобов'язується перед кредитором іншої особи (боржника) відповідати повністю або частково за виконання зобов'язання цієї особи. Відповідальність гаранта носить субсидіарний характер, сутність якої полягає в тому, що субсидіарний боржник може нести відповідальність лише при початковому пред'явленні вимоги до основного боржника і при відмові основного боржника від задоволення вимог або неотримання від нього відповіді в розумний термін. З наданих суду матеріалів випливає, що умови, при яких відповідальність гаранта можлива, відсутні.
За таких обставин немає підстав для стягнення позовної суми з гаранта у формі його відповідальності за боржника, що не виконав зобов'язання перед кредитором.
Немає підстав і для стягнення позовної суми з підприємства С, оскільки на цю суму вже є виконавчий документ.
На підставі викладеного рішенням від 26 серпня 2003 р. господарський суд Брестської області у позові відповідачів відмовив (ЕБД "КонсультантПлюс (Білорусь). Судова практика).
Приклад 2.
У рішенні від 27 серпня 2003 р. господарський суд Брестської області зробив висновок, що у разі пред'явлення кредитором вимог про стягнення боргу до гаранта при наявності можливості безспірного стягнення коштів з основного боржника, суд відмовляє в їх задоволенні, так як гарант несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями основного боржника. Крім того, суд відмовляє в задоволенні даних вимозі до основного боржника, якщо стосовно неї кредитором порушено виконавче провадження на підставі виконавчого напису.
Суд, зокрема, встановив, що 27.07.2001 р. між банком А (позивачем) та підприємством Б (другим відповідачем) було укладено кредитний договір N 94, на виконання якого останньому був виданий кредит у сумі 575600000 крб. для закупівлі зерна з метою переробки його на спирт. За умовами кредитного договору (п.1.2) кінцевий термін повернення кредиту - 01.08.2002 р. До зазначеного терміну кредит повернуто не був.
27.07.2001 р. між банком А та підприємством Д (відповідачем) було укладено договір гарантії, згідно з якою останній виступило гарантом виконання підприємством Б зобов'язань за кредитним договором N 94 від 27.07.2001 р. в частині погашення всієї суми кредиту, а також сплати відсотків за користування ним.
У зв'язку з неповерненням кредиту у встановлений термін позивачем отримані виконавчі написи нотаріуса, на підставі яких судом за заявою позивача щодо підприємства Б 09.102002 р. порушено виконавче провадження про звернення на майно боржника стягнення заборгованості за кредитом і відсотками в сумі 685512889 крб. У рамках виконавчого виробництва проведений арешт майна боржника, реалізація зазначеного майна не проводилася.
Позивач, вважаючи, що їм вжито всіх можливих заходів для отримання задоволення з основного боржника, звернувся до суду з вимогою про стягнення з гаранта 637297767 крб., З яких 488726048 крб. - Заборгованість за кредитом і 148571719 крб. - Відсотки за користування ним.
За період, що минув з моменту порушення провадження у цій справі, підприємством Б позивачу в рахунок погашення заборгованості за кредитом і відсотками сплачено 113600000 крб., У зв'язку з чим на день проведення судового засідання фактична заборгованість за кредитним договором N 94 від 27.07.2001 р. становить 523697767 крб., з яких 434026048 крб. - Сума непогашеного кредиту та 89671719 крб. - Відсотки за користування ним.
Відповідач (підприємство Д) просить у позові відмовити на тій підставі, що він, будучи гарантом, несе субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями основного боржника (підприємства Б), у зв'язку з чим позивач з п.2 ст.370 ЦК не вправі вимагати від нього задоволення своєї вимоги до основного боржника до тих пір поки зазначена вимога може бути задоволена шляхом безспірного стягнення коштів з основного боржника.
Другий відповідач (підприємство Б) просить у позові відмовити в зв'язку з тим, що стосовно нього на підставі виконавчого напису нотаріуса вже порушено виконавче провадження про стягнення заборгованості за кредитним договором N 94 від 27.07.2001 р.
Розглянувши матеріали справи, суд зазначив наступне.
Відповідно до п.1 ст.349 ГК, у разі невиконання зобов'язання гарант відповідає перед кредитором як субсидіарний (додатковий) боржник.
Відповідно до п.2 ст.370 ЦК, кредитор не має права вимагати задоволення своєї вимоги до основного боржника від особи, яка несе субсидіарну відповідальність, якщо ця вимога може бути задоволена шляхом зарахування зустрічної вимоги до основного боржника або безспірного стягнення коштів з основного боржника.
Позивач скористався зазначеним правом, отримавши виконавчі написи і порушивши на їх підставі відносно основного боржника виконавче провадження. При цьому позивач не представив суду доказів того, що реалізувати стягнення заборгованості за кредитом і відсотками за рахунок майна основного боржника в рамках зазначеного виробництва неможливо. Судом же за матеріалами виконавчого виробництва встановлено, що реальних дій, пов'язаних з реалізацією майна боржника не проводилося.
Суд вирішив, що за таких обставин умови, за яких можлива реалізація відповідальності гаранта, відсутні, у зв'язку з чим у позові до підприємства Д (гаранту) слід відмовити.
Належить відмовити в позові і до другого відповідача - підприємству Б, оскільки відносно нього на користь позивача вже видано виконавчий документ на стягнення заборгованості за кредитом і відсотками і на підставі зазначеного виконавчого документа судом порушено виконавче провадження (ЕБД "КонсультантПлюс (Білорусь). Судова практика ).
У разі пред'явлення кредитором основного зобов'язання вимоги до гаранта з дотриманням вищевикладених правил, гарант зобов'язаний попередити про це основного боржника до задоволення вимоги, а якщо до нього пред'явили позов - залучити до участі у справі основного боржника.
У разі невиконання зазначених вимог для гаранта не можуть наступити наслідки, які можуть наступити для поручителя, коли боржник набуває право висунути проти регресної вимоги поручителя заперечення, які він мав проти кредитора. Пояснюється це відсутністю у гаранта, який виконав зобов'язання, права на пред'явлення регресної вимоги до основного боржника. Тим не менш, непритягнення гарантом боржника до участі у справі може істотним чином позначитися на результатах розгляду справи.
Відсутність у гаранта, який виконав на вимогу кредитора зобов'язання замість основного боржника, права на пред'явлення до останнього регресної вимоги є другим суттєвим відзнакою гарантії від поруки.
Аналіз наведених відмінностей в сукупності свідчить про більш невигідному правовому становищі гаранта в порівнянні з поручителем. З урахуванням цього можна пояснити обмежене використання гарантії в господарському обороті.
Нижче наводиться бланк договору гарантії, який може бути використаний у практичній діяльності (при його розробці використана робота Липень Л. І. Бланки договорів, що використовуються у господарській діяльності / Л. І. Липень, Н. В. Володько. - Мн.: Диктую, 2002. С.137).
Завдання.
Розрахуйте розмір неустойки, яку постачальник повинен сплатити покупцеві, якщо відповідно до договору поставки він повинен був відвантажити 200 верстатів за ціною 10 000 рублів за верстат, а відвантажив тільки 130 верстатів, причому 40 з них виявилися несправними. У договорі передбачені наступні розміри неустойки: за поставлені неякісні товари 20% від вартості, за недопоставлені товари 5%.
Які ще вимоги, крім вимог про сплату неустойки покупець може пред'явити до постачальника?
Рішення завдання.
Розмір неустойки за недопоставлені товари: 500 * 70 = 35 000
Розмір неустойки за неякісні товари: 2000 * 40 = 80000
Загальний розмір неустойки склав: 35 000 +80 000 = 115 000 (руб)
Крім вимог про сплату неустойки покупець може пред'явити до постачальника вимоги про відшкодування збитків, понесених у зв'язку з недопостачанням товару (верстатів) і постачанням товару неналежної якості. Згідно ст.365 ЦК якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено неустойку, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою. Під збитками розуміються витрати, які особа, чиє право порушене, зробило або повинне буде зробити для відновлення порушеного права, втрата або пошкодження майна (реальні збитки), а також неодержані доходи, які ця особа одержала б при звичайних умовах цивільного обороту, якби його право не було порушене (упущена вигода). Якщо особа, яка порушила право, одержало внаслідок цього доходи, особа, право якої порушено, має право вимагати відшкодування поряд з іншими збитками упущеної вигоди у розмірі, не меншому, ніж такі доходи (ст.14 ЦК).
Список використаних джерел
Список нормативних джерел:1. Конституція Республіки Білорусь 1994 року (зі змінами та доповненнями прийнятими на Республіканському референдумі 24 листопада 1996 року і 17 листопада 2004 року) / / Консультант Плюс: Білорусь. Технологія 3000 [Електронний ресурс] / ТОВ "ЮрСпектр", Нац. центр правової інформ. Республіки Білорусь. - Мінськ, 2008.
2. Цивільний кодекс Республіки Білорусь № 218-З від 7 грудня 1998 р. (в ред. Від 18.05.2007) / / Консультант Плюс: Білорусь. Технологія 3000 [Електронний ресурс] / ТОВ "ЮрСпектр", Нац. центр правової інформ. Респ. Білорусь. - Мінськ, 2008.
Список літературних джерел:
3. Цивільне право Республіки Білорусь (Особлива частина). Навчальний посібник. - Мінськ: "Веди", 1998. - 240 с.
4. Колбасін Д.А. Цивільне право Республіки Білорусь. Осіб. частина: Практ. Посібник. - Мінськ: Молодіжне наукове товариство, 2001. - 547 с.
5. Коментар до Цивільного кодексу Республіки Білорусь: у 2 кн. Кн.2. / Відп. Ред. В.Ф. Чигир. - Мінськ: Амалфея, 1999. - 624 с.
6. Шаройко Л. Спадкове право: деякі питання його застосування. / / Судова веснiк. 2000. № 4. - С.14-17.